В українському сегменті соціальних мереж “великоукраїнці”, тобто, ті, хто живе на території України, продовжують турбуватися про тих “малоукраїнців”, хто виїхали за кордон.
Дехто опікується тим, якою мовою вони там розмовляють в умовній “Угорщині”, дехто питає себе чи повернуться вони після закінчення війни. А дехто пропонує вивчати феномен українських осередків, які сформувалися або формуються в Європі та за океаном.
На мою думку, все це не має сенсу, якщо ці люди – не ваші прямі родичі. Тоді турбота про них – природна. Також, якщо ви історик чи соціолог, цей інтерес зрозумілий, бо він науковий та професійний.
В усіх інших випадках це зайва витрата часу. Бо всі “малоукраїнці” – вже не українці. Хіба що за паспортом. Бо мова в них – переважно місцева або російська, звички відстали від наших на п’ять років і ця різниця буде збільшуватися. Діти їх вже вливаються в іноземний соціум і переймають образ життя своїх однолітків. Тому краще за все буде лишити їх у спокої.
Хай собі формуються. Ті, хто знайшов собі місце, роботу і рід занять, там і залишаться, або будуть мандрувати, якщо цього потребує їх діяльність.
Ті, хто не знайшов себе, нікому не потрібні ніде.
Ось так все просто.
Ми, “великоукраїнці”, не розуміємо того, наскільки ми відрізняємося від всіх інших людей у світі. Бо нам тут є чим зайнятися. Сьогодні зранку прилетіли 20 “шахедів”, треба було вийти за стіну. На автоматі, між справами. Потім летіли 6 “Іскандерів”. Треба було кинути всі справи і відкрити двері в парадне, щоб вискочити за дві стіни. Це ненадовго, бо ракети летять швидко, за п’ять хвилин буде зрозуміло куди прилетять. Якщо повз наш район, можна повертатися до справ. На автоматі.
Люди, які живуть не в Україні, цього теж не розуміють. Вони застрягли в своїй “дискотеці 2010-х” як мухи в янтарі. В той час, коли ми тут йшли своїм шляхом.
Ось закінчиться війна, вони повернуться сюди, в зруйновану країну, де нема їх домівок, нема нормальних умов життя, немає електрики та опалення (якого і не буде вже ніколи в тому розумінні, як ми ще рік тому звикли думати про блага цивілізації), немає влади на місцях, немає довіри до державних інститутів, і є жорсткий поліцейських режим (до якого ми вже звикли і сприймаємо його як набір способів від нього ухилитися). Чи зможеть вони жити тут? Навряд. Це буде вже не їх країна, до якої вони звикли. І це будуть вже не ті люди, яких вони пам’ятали п’ять років тому.
“Великоукраїнцям” вже нецікаві ті пісні, фільми, телепередачі, наративи, персони та теми для розмов, які привезуть ці експонати з минулого. Ці “малоукраїнці” з своїми умовними “вінниками” і “пупиришками” просто не зрозуміють “великоукраїнців” з їхніми смаками і інтересами. Тому вони так і залишаться іноземцями навіть формально в своїй по паспорту країні.
Що стосується побуту, звичок та навичок виживання, вони теж виявляться тут не готовими до таких випробувань. Бо “великоукраїнці” зробили величезний крок вперед в цьому порівняно з мешканцями більш спокійних місць на планеті.
Тому вони виявляться тут непотрібними, неспроможними, не знайдуть роботу, не перейдуть на мову, не стануть повноправними членами суспільства і будуть довго мати тавро “біженця”, “боягуза”, “ухилянта” або навіть “зрадника”. І доведеться їм знову повертатися вже туди, де вони пересиділи війну.
З роками ця різниця зітреться, нові покоління не будуть естремально розділятися на тих, хто “воював”, а хто “втік”, але цей новий тектонічний розділ лишиться в пам’яті на кілька поколінь. Незалежно від мови.
Щодо мови та ідентичності.
Людина по-справжньому розуміє, знає і підсвідомо користується мовою, яку почула вперше в житті. Це базова “прошивка”, мова, якою людина кричить від болю, жаху, каже слова любові та ненависті і в екстремальні моменти. Це не позиція, не нагорода, не прокляття. Просто сигнальна система третього роду. Не варто робити з цього акт патріотизму. Людина розмовляє так, як їх зручно і природно. Будь де і в будь-яких умовах.
Для демонстрації своїх поглядів можна вивчити суахілі або телугу і ходити на вулицю кричати “من المياه للمياه” для задоволення політичних шахраїв. Але вдома зняти арафатку, тюрбан або чалму і говорити рідною бяларускою.
По-третє.
Є сто тисяч китайців в Чайна Тауні Сан-Франциско. Є 80 тисяч радянських євреєв в Брукліні. І що?
Але ж є мільйони японців, мексиканців, канадців (дуже загальні і умовні назви для цих племенних груп), які асимілювалися і їх ідентичність позначається лише фотографією прадіда-лісоруба з Манітоби на камінній поличці і дитячою пісенькою на мові племені Гурон, яку співала хазяїну дому прабабуся з другої хвилі еміграції.
І що?
Люди живуть і живуть. Пристосовуються, вчать мови і закони, споживають продукти, в тому числі і медійні, розповсюджені в своєму ареалі.
Співають українські пісні за різдвяним столом? Дай їм Гупало Василь здоров’я. Ходять по неділях в методистську церкву? Хай Єсу їх благословить. Їдять оладки з кленовим сиропом? Таронхайавагон їм в допомогу.
Нащо вони нам?
Вони там, ми тут. У них своє, у нас своє. Повернуться – чудово. Ні – ще краще. Ми поїдемо – які проблеми?
Головний висновок.
Людина вільна за народженням. Всі ці штучні обмеження: мова, віра, армія, соціум, смаки і рівні обізнаності, які ми так любимо обговорювати – відрижка совєцкого концлагеря, без якого не можуть жити прошиті цією неволею покоління українців.
На жаль, само не пройде. І швидко не пройде. Будемо сподіватися, що наші праонуки стануть по-справжньому вільними і їм буде похєру хто, де, звідки, і з якого боку він розбиває яйце на сніданок.
