Цього тижня у Венеції відкривається 61-е Венеційське бієнале — подія, яка традиційно претендує на статус головного культурного барометра сучасного мистецтва. Однак цього разу замість очікуваних дискусій про естетику, ідентичність і кліматичну кризу головною темою стала стара добра геополітика.
Вперше з 2022 року Росія повертається до лав учасників зі своїм національним павільйоном. І це повернення відбулося так, що навіть найбільш витончені естети змушені були відкласти розмови про «чисте мистецтво» і згадати про те, що мистецтво теж має контекст.
Скандали на відкритті
Оргкомітету культурно-мистецького заходу таки вдалося продавити участь московітських пітекантропів в ньому. Заради цього вони навіть зіграли в камікадзе. І тут виникає питання: що ж таке на них має московітська спецслужба, що “митці” з світовими іменами готові заради цієї інформації навіть пожертвувати своїм престижем і втратити роботу (хоча і тимчасово) та респект культурної спільноти? Заради чого така самопожертва? Навіть гроші не можуть зробити таке. І не любов до толстоєвського. Тільки страх.
Але не всі бояться. Наприклад, несподівано “Pussi Riot” та наші FEMEN влаштували прямо біля московітского павільйону шоу у своєму стилі з атрибутом, якого на цей раз злякалися самі московіти – українським флагом. А кінооператор та режисер Юрій Грузінов, який на початку війни в далекому 2014 році потрапив в полон до кримських колаборантів, прийшов на виставку з українським шевроном і блокнотом, схожим на “список п…сів” Буданова.
Витоки російського впливу на Бієналє
Да, це все гарно і смішно, але так чи інакше, країна-терорист повністю дискредитувала мистецькі кола Європи. Може це і була надзадача цього проекту СВР.
Подивимося трохи назад і може там стане ясно, з чого все починалося і з якою метою. Ось що пишуть відкриті джерела в соцмережах:
Історія цього скандалу варта окремого роману. Ще влітку 2025 року, як випливає з витоків внутрішнього листування, керівництво Бієнале вже вело активні переговори з комісаром російського павільйону Анастасією Карнєєвою. У листопаді їй навіть допомогли з візою для куратора Пьотра Мусоєва. Рішення, по суті, було ухвалене задовго до того, як широка публіка дізналася про нього. Офіційно ж усе стало відомо на початку березня 2026-го, коли Міхаїл Швидкой — особистий «культурний емісар» Путіна — підтвердив участь, а Бієнале опублікувала список країн.Реакція не забарилася. 10 березня міністр закордонних справ України Андрій Сибіга та віцепрем’єрка з питань культури Тетяна Бережна направили офіційний лист з вимогою переглянути рішення. Аргументація була жорсткою й однозначною: Росія з 2014 року системно знищує українську культурну спадщину. Того ж дня Європейська комісія нагадала, що установи, які отримують кошти ЄС, мають дотримуватися санкцій.
Але московіти вирішили не здаватися. І натиснули сильніше. Подальший розвиток подій нагадував добре поставлений театр абсурду. У квітні Агентство ЄС з освіти та культури дало президенту Бієнале Пьєтранджело Буттафуоко 30 днів на пояснення. На кону — два мільйони євро гранту. Понад 200 художників і кураторів підписали відкритий лист проти участі Росії. А потім сталося найцікавіше: міжнародне журі у повному складі — Соланж Фаркас, Зої Батт, Ельвіра Дьянгані Осе, Марта Кузьма та Джованна Запері — пішло у відставку за дев’ять днів до відкриття. Причина — небажання розглядати роботи учасників з країн, лідери яких обвинувачені Міжнародним кримінальним судом у злочинах проти людяності. Таких країн наразі дві (окрім явних аутсайдерів типу Північної Кореї) – московія та Ізраїль.
Ну ось, якби справедливість відновлено, демократія перемогла. Але це був лише маневр, лазівка в положеннях про проведення мистецького заходу. А згідно цьому положенню, можна змінити форму журі, а не відмінити участь певних країн.
“Перемога” параграфів і програш європейської мистецької спільноти
«Золотого лева» цього року вручатимуть… глядачі. Тобто демократично, народно і, головне, без зайвої етики.
Звідки глядачам знати про тих, хто стоїть за кулісами московітського павільйону? Анастасія Карнєєва — дочка генерала ФСБ (у минулому КДБ) Миколи Волобуєва, пов’язаного з «Ростехом», державним оборонним холдингом, який перебуває під санкціями з 2014-го. Співзасновниця компанії Smart Art — Єкатєріна Вінокурова, донька Сергєя Лаврова. Координує процес Міхаїл Швидкой. Президент Зеленський вже підписав указ про санкції проти ключових осіб, причетних до цього проєкту. На тлі всього цього розмови про «мистецтво поза політикою» звучать особливо делікатно.
Італійська влада продемонструвала класичний політичний шпагат. Міністерство культури заявило, що рішення ухвалювалося «незалежно», прем’єрка Мелоні визнала автономію Бієнале, але висловила незгоду. Міністр культури Алессандро Джулі бойкотує відкриття і відправив інспекторів. Віцепрем’єр Сальвіні, навпаки, підтримав росіян. Європейська зовнішньополітична очільниця Кайя Каллас назвала ситуацію морально неприйнятною: поки одна країна бомбить музеї іншої, вона не має права виставлятися на міжнародному форумі. Президент Буттафуоко назвав свою позицію «простором співіснування без цензури». Тут, звісно, виникає іронічне питання: чи є відмовою від цензури відмова засудити воєнні злочини? Чи це просто нова форма селективної сліпоти, зручна для тих, хто хоче зберегти «культурний діалог» із режимом, який цей діалог розуміє виключно як інструмент пропаганди?
Сутінки кумирів
Бієнале завжди продавала себе як інституцію, засновану на довірі — довірі до незалежного етичного та естетичного судження. Саме тому «Золотий лев» так сильно впливає на кар’єри й ціни. Тепер ця довіра опинилася під серйозним питанням. ЄС відкликав фінансування, уряд Італії бойкотує відкриття, журі втекло, а головного призу від професійного журі не буде. У світі символічного капіталу це справді найдорожча можлива ціна. Залишається спостерігати, чи вдасться Бієнале зберегти репутацію майданчика для справжнього мистецтва, чи остаточно перетвориться на ще одну сцену, де «культурна дипломатія» кремлівського зразка успішно співіснує з естетичними розмовами про свободу. Поки що виглядає так, що мистецтво, яке відмовляється розрізняти добро і зло, ризикує втратити головне — право на моральну та естетичну значущість.
Відсутність трагедій
Зрозуміло, що за умови голосування публіки, московітські ботоферми, проти якиїх Європа так і не навчилася боротися, швидко намалюють потрібні результати і в усіх номінаціях переможуть шаман та симонян. Що це дасть?
Поясню на прикладі.
Коли вам дають орден “За виключність”, ви пишаєтеся цим. Це дає вам почуття унікальності, ви демонструєте це суспільству, яке це визнає і це автоматично підіймає ваш цінник і затребуваність.
Але раптом ви бачите що такий же орден є майже у всіх, в тому числі, у таких мерзенних персонажів, яким ніхто руки не подає. Що відбувається? Правильно, ваша відзнака знецінюється. Ви починаєте її соромитися, а суспільство починає вас цькувати: “Диви, в нього орден яку у того п…са. Фу, яке лайно!”.
Таким чином для вас і сама нагорода стає токсичною, і та інституція, яка вам її видала. І ви будете десятою дорогою обходити всі заходи, пов’язані з цим брендом, щоб не дай боже, вас знову не нагородили цією ганебною відзнакою.
Це якби Нобелівський комітет дійсно нагородив Трампа.
В принципі, культурна та мистецька спільнота світу проживе і без Бієнале. Сама інституція перетвориться на ручну московську лівретку і зачахне, як це буває з усім, куди потрапляє московія. Європа вигадає щось нове, незаплямоване і актуальне. Буде якесь “триєнале” з “золотою сурикатою” замість лева. А може одразу з сурикатою та вепром, вони там з левами постійно тусять. Я б пропонував Золоту капібару, але то інша історія.
Художників, кіномитців та інших талановитих творців не стане менше. Від відсутності майданчика для своїх робіт вони не дуже постраждають. Щотижня народжується десятки нових. Постраждає Венеція (хоча там і без Бієнале повно туристів), постраждає престиж Італії, як держави, що допустила таке на своїй території, ЄС, як інституції, що не здатна врегулювати прості політичні речі і деякий шар митців, які тепер назавжди будуть “продажні”, незалежно від того, чим їх купили або налякали.
Тому не така вже і втрата. Пливемо далі, нічого особливого в цей день не трапилося.
