Є ще одна велика проблема в соціальних відносинах громадян найбільшої країни Європи. Це всеосяжна лояльність до всіх проявів збоченої культури і логіки і нетерпимість до нових відносин, що стали реальністю в 21-му сторіччі.
На жаль, це має лише два шляхи вирішення: або населення прийме нову реальність, або зникне і на його місце прийдуть ті, хто прийме.
Частина перша:
Повна лояльність до лайна
Совєцький союз завжди вчив своїх громадян одному: не висовуйтесь. Якщо жити тихо, мовчки приймати все, що тобі каже начальство з телевізора або нормативних документів, можна безпроблемно і довго отримувати свою долю пайку, і навіть трошки більше, на що начальство закриє очі.
Але ті, хто висловлював свою думку миттєво опинялися у дуже некомфортних умовах, з яких відсутність коштів для існування була найлегшим покаранням.
Вірні “завєтам леніна” громадяни України спотворили у своїй свідомості цей постулат. Тепер вони репетують, всюди сують свою думку, але при цьому «не висовуються» і нічого не роблять. Вони готові сидіти будь-де, ховаючись від виконання своїх прямих обов’язків громадян, безумовно толеруючи все негативне, що несе з собою авторитарний стиль керування.
Вони терпляче приймають цілодобову брехню по телевізору, нескінченну пропаганду совєцького і російського з усіх побутових пристроїв, підвищення видатків, зниження доходів, повне нехтування правами людини, свавілля жандармських управлінь, незаконне полювання на людей, позбавлення їх свободи пересування і свободи взагалі і таке інше, що ще п’ять років тому було неможливо собі уявити у вільній країні, що впевнено йшла до демократичного світу.
Але при цьому вони відмовляють у суспільному визнанні одностатевих шлюбів, гендерної рівності, патріотичного виховання, національної мовної політики і прагнення до демократичних цінностей в питаннях будівництва держави.
Парадокс, який вже давно переросла більшість пост-авторитарних країн.
Однією з причин невизначеності векторів руху суспільства і настроїв пасивної більшості є, як не дивно, відсутність в Україні культури відміни.
Частина друга:
Відміна необхідна
Сама по собі відміна є потворною і руйнівною реакцією вільного суспільства на намагання «зламати його через коліно» і нав’язати зовсім невластиві життю демократичних общин правила.
Те, що суспільство має пережити протягом десятків, або навіть сотен років, ліваки-«активісти» намагаються просунути за тиждень. І отримують у відповідь зустрічну «відміну» аж до громадської непокори. Про це Чорний Лис колись теж напишу велику статтю. Але сьогодні ми не про це.
Методи «відміни» ліваки взяли, звісно ж, у своїх людожерських дідусів Леніна та Мао. Якщо людина зникає з інформаційного поля, вона зникає з життя. Зараз, у часи глобального реаліті-шоу, це особливо реально.
Але чи завжди таке потворне явище шкідливе?
В умовах розділеного суспільства, такого як в Україні 20-х років, це може принести користь.
То ж, проблема українського суспільства в тому, що в ньому немає культури відміни.
Частина третя:
Громадський Імунодефіцит
На популярних ютуб-каналах покидьки, що були політтехнологами у мерзенної проросійської хунти, вільно поливають брудом українську владу, українську культуру, саму ідею української державності. І, тим не менше, вони не відмінені. З ними записують інтерв’ю, запрошують на етери, вітаються за ручки. І щосекундно надають їм легітимності.
На ТВ-каналах шахраї, інфоцигани, сумнівні «експерти» щохвилини брешуть у промислових масштабах. І ніхто їх не відміняє. Вони – поважні гості на каналізованому їх брехнею державному «марафоні» новин. Вони легітимні та рукопожатні.
Артисти, що втікли від війни, мають антиукраїнську, антивоєнну, зрадницьку позицію мають необмежений доступ до медіа-каналів, що формують громадську думку. І ніхто їх не відміняє. Жодного разу ніхто з них не отримав відмову від етерів чи публікацій. Співаки і співачки, що відкрито підтримували сепаратизм, були довіреними особами Януковича, виступали проти війни і «за мір с брацкой расієй» знову на коні. Тепер вони «пострадавшиє житєлі данбаса» і всі їм винні. І ніхто не відмовив їм у запрошенні на заходи. Більше того, вони збирають повні зали і мають зухвалість йти до поранених на війні, що виникла в тому числі і за їх сприяння, захисників і співати там жалісні пісні про «разбомблєниє дама».
Блогери, що відкрито знущаються з військових, роздмухують ненависть до демократичних політичних сил, армії, спецслужб, самої ідеї української державності і культури – поважні гості всюди. Вони є взірцем для молоді, що теж хоче нічого не робити і мати мільйони і рассєкать на ферарі по Хрещатику і жалітися, що їм «мєшают еті ваєнниє інваліди».
Зате реальні патріоти, носії української культури, прибічники демократичних реформ, апологети рівності в усіх її проявах є головними ворогами цього збоченого суспільства. І саме їх воно вперто хоче «відмінити». Не бачити, не чути, не знати. Да, і всі ці «дуже вумниє» теж це жалюгідне суспільство дратують до люті.
Але оскільки неосвічена і забобонна маса як правило неактивна, саме такі люди: активні, розумні, освічені та вільні, поки що знаходяться на верхніх щабелях суспільної драбини, при всій лютій ненависті владного кола, плоті від плоті общини кметів.
І поки всі активні члени суспільства ще не винищені на війні з зовнішнім ворогом, вони мають достатньо можливостей і засобів почати хвилю відмін найбільш мерзенних особєй інформаційної багнюки. Тим самим захистивши себе і дітей, що хочуть вчитися і жити у нормальному суспільстві від кметської релігії оргастичних шлунків.
Але цього не відбувається. І це дуже погано. Бо всі пристосуванці, що хочуть подобатися пересічним, вже через три-чотири роки виростять своїх катів.
Але спершу ці кати стратять «вумних» і вільних. Під радісне виття людської трясовини, що зіллється у прірву нового совку.
Чорний Лис знає що таке совок. І він не хоче туди ані сам, ані з своїми розумними друзями. І не хоче такої долі своїм розумним дітям.
Тому на сторінках свого журналу він буде культивувати відміну. Може хтось побачить і доєднається до нього.
