В канун Нового року видання Loyal, що видається Спілкою резервістів Бундесверу, опублікувало велику статтю журналіста Бйорна Мюллера, який довгий час слідкує за подіями в Україні і сам буває в різних містах, ланках поблизу лінії бойового зіткнення і підрозділах. Ця стаття – результат його осіннього відрядження.
В ній згадується також Школа операторів безпілотних систем Maestro Air BRO – партнер нашого видання.
З дозволу видавця та автора ми публікуємо повний переклад цієї статті.
В статті автори фото: Тетяна Чернявська, та Maestro Air BRO, та Спілка військових, ветеранів та волонтерів Сил оборони України BRO Corp.
Через Лісове кладовище в Києві проходить низка могил загиблих. На їх початку робітники постійно викопують нові могили для тіл українських солдатів. Обер-штабсфельдфебель Богдан, керівник почесного поховального загону, під час візиту loyal наприкінці листопада 2024 року каже: «У середньому тут чотири поховання на день». При цьому Лісове – найбільше, але не єдине кладовище загиблих у столиці України.
Україна вже понад десять років веде оборонну боротьбу проти Росії. Кількість втрат серед військових не розголошується. Наприкінці минулого року президент України Володимир Зеленський говорив про 43 000 вбитих та 370 000 поранених українських військових. Інші оцінки коливаються від 60 000 до 100 000 загиблих і до 400 000 військових, які отримали поранення, що унеможливлюють подальше ведення бойових дій. Компенсувати такі втрати Україні стає дедалі важче. Для підготовки матеріалу loyal редактор Бйорн Мюллер та фотокореспондентка Тетяна Чернявська проїхалися від Києва до Харкова, щоб отримати уявлення про ситуацію.
У клініці «Добробут» у центрі Києва нас приймає лікар Василь Шмагой, керівник відділення ортопедії та травматології. Він спеціалізується на бойових пораненнях.
Шмагой: «В Україні триває епідемія травм». За його словами, кожен четвертий військовий зазнає поранення. У країні з 30 мільйонами громадян, що залишилися, приблизно мільйон осіб мають військові травми. Так звані вторинні травми від дерев’яних чи скляних уламків під час ударів снарядів – найпоширеніші види уражень. Водночас ланцюг надання медичної допомоги від військових шпиталів через районні та міські лікарні вже добре налагоджений, розповідає Василь Шмагой. У кожній лікарні тепер є військове відділення. «90 відсотків лікарів примусово стали травматологами», – каже Шмагой. Українці тепер лідери у виготовленні протезів, які не повністю замінюють суглоби чи кістки, а застосовуються тоді, коли уламки вирвали частину кістки, але сухожилля та тканини залишилися частково неушкодженими.
Щодо подальших можливостей мобілізації своєї країни лікар налаштований песимістично. Зараз можуть призивати осіб віком від 25 до 60 років. Молодші вікові категорії, які й без того малочисельні, все ще намагаються вберегти від призову. «Часто не враховується, що для одного військового в зоні бойових дій потрібно кілька людей у виробництві, аби його забезпечити», – говорить Василь Шмагой. Він оцінює реальний мобілізаційний потенціал приблизно у 200 000 осіб.
Попередній начальник Генштабу Валерій Залужний наприкінці 2023 року вимагав призвати ще 500 000 військових, аби підсилити виснажені сили польового війська чисельністю близько одного мільйона осіб. Але президент Зеленський відхилив це. Наразі діє цільова мобілізаційна установка та мета рекрутингу на 160 000 чоловіків і жінок.
Сучасно мислячі військові та старі кадри
На одному з полігонів біля Києва ми зустрічаємо Максима, який чудово знає сильні та слабкі сторони Збройних сил України. 45-річний Максим – ветеран боїв на Донбасі, що тривали ще 2014 року. Строкову службу він відбував у десантних військах. Фотографуватися дозволяє лише із закритим обличчям. Його нинішня посада в армії має залишатися в таємниці. Максим у розмові з loyal: «Важливий чинник, чому Збройні сили України з 2014 року тримаються, полягає в тому, що деякі військові, які повернулися та перебрали на себе командування підрозділами, за цей час стали підприємцями. Вони навчилися мислити категоріями самоорганізації та нестандартних шляхів пошуку ресурсів. Це вкрай важливо в наших складних умовах із забезпеченням матеріалами. Згідно з радянською школою, офіцери звикли, що вся військова бюрократія має сама все піднести їм під ноги».
За словами Максима, українська армія досі залишається розділеною між сучасно мислячими військовими та старими кадрами, від яких важко позбутися. Адже під час вторгнення три роки тому багатьох офіцерів-пенсіонерів знову викликали на службу. Типового радянського офіцера в лавах української армії Максим описує через сцену, свідком якої став: «Високопоставлений офіцер приїжджає на передову. Замість того, щоб підійти до бійців, він лишається сидіти в машині й спершу дає ад’ютантові завдання принести йому гумові чоботи».
Цього дня Максим зустрічається з побратимами з «BRO Corp» на полігоні, який облаштували на місці колишнього сміттєзвалища. Тепер там стрільбище та тестовий майданчик для дронів. BRO розшифровується як Brother – «брат» – і є типовою оборонною групою, яка, як і багато подібних в Україні, виникла стихійно. Члени футбольного клубу «ФК Маестро» – аматорського об’єднання радіоведучих, музичних продюсерів та інших діячів культури – вступили до лав територіальної оборони. Паралельно вони сформували мережу військової підтримки. У такий спосіб група допомагає ветеранам засновувати власний бізнес, організовує благодійні заходи та реалізує декілька невеликих проєктів у сфері озброєнь, наприклад розробляє лазерну указку для позначення російських дронів у нічному небі Києва, щоб їх могли збивати сили ППО. Крім того, у них є проєкт «Скасування української паперової бюрократії з електронною системою документообігу», з яким вони звертаються до міністерств.
«Делікатна» рекрутингова кампанія
Чи не занадто велика мета? Лікар і член BRO Олександр каже: «Це просто необхідно. Державна бюрократія надто інертна, аби реалізовувати важливі інновації в часи війни. Держава потребує цього поштовху від суспільства». Однак головне завдання BRO – заохочення людей вступати до армії. Високомотивовані чоловіки та жінки вже давно в лавах Збройних сил. У багатьох інших є загальна відраза до зброї та брак віри у власну здатність щось зробити у війську. Так вважають Максим та інші члени BRO, які зібралися сьогодні на полігоні.
Ще один ветеран BRO, Влад, додає: «Ми розробили концепцію, яку називаємо “Лагідна рекрутизація”. Вона поступово залучає чоловіків і жінок до служби у війську у два етапи. Перший – усвідомити здатність захистити власну родину. Другий – долучення до системи оборони свого району. Для обох етапів ми проводимо такі тренінги, як сьогоднішні: стрільба, перша медична допомога та керування дронами. Люди мають позбутися страху перед військовою справою. Я завжди намагаюся вселити їм думку: якщо медійник із цим упорався, то й їм це під силу». Свої тренувальні групи мережа BRO рекламує у соцмережах, таких як TikTok та YouTube, де деякі члени BRO мають канали з кількома сотнями тисяч підписників.
На запитання, наскільки успішною є їхня «делікатна рекрутингова кампанія», Влад та побратими відповідають ухильно. Вони не можуть відстежити, хто з тих, хто пройшов їхній вишкіл, зрештою вступає до війська. Однак нестача особового складу величезна. Навіть сьогодні на тренування приїхав військовий вербувальник відомої бригади «Азов» Національної гвардії, виступив із короткою промовою перед групою: «Нам бракує не так матеріального забезпечення, як людей. Ми гарантуємо хороше спорядження та підготовку й середовище без алкоголю. Нам потрібні не лише бійці, а й водії, техніки та оператори дронів».
Максим: «Спочатку був великий наплив добровольців. Було ясно, що це не триватиме вічно. Але армія довго не робила жодної організованої системи вербування. Цим зайнялися самі підрозділи. Такі сформовані групи, як “Азов”, працюють успішно. Але є чимало бригад, які весь час збирають нові батальйони нашвидкуруч, а їхню минулу історію знищує військова бюрократія, і вони нічим не можуть себе представити».
Рекрутинг у колишньому «Щенячому кафе»
Як нині відбувається залучення до війська? Якщо шукати інформацію про це в інтернеті, насамперед знаходиш центральний рекрутинговий пункт Сил спеціальних операцій – відкритий у вересні в районі Оболонь, на півночі Києва. Ми вирушаємо туди. Наш водій Микола розповідає, що возить музичні гурти, які виступають для військових у прифронтовій зоні. Він звертає увагу на ще один аспект проблеми з рекрутингом: прямий зв’язок між повільним залученням новобранців і недостатніми постачаннями зброї від союзників України, зокрема Німеччини. Зброї, яку Україна отримує від початку війни, недостатньо, щоб озброїти бригади польових військ.
Особливо гострим це стало після тимчасової зупинки постачання зі США. «Хто захоче іти служити у бригади, які відомі тим, що не мають необхідного спорядження чи мають неякісне?», – каже він. Водночас західна техніка, така як БМП “Bradley”, демонструє на полі бою високу стійкість, особливо проти дронів. «Ніхто не хоче сідати в радянські “труни на колесах”», – додає водій.
Згідно з адресою, рекрутинговий центр ССО мав би бути між багатоповерхівками, але його не видно. Ми запитуємо в молодого чоловіка. Виявляється, він теж шукає цей центр, проте теж не може знайти. Нарешті придивившись до торгового ряду, помічаємо: Сили спецоперацій розташувалися там, де раніше було кафе «Pups and Cups», дружнє до тварин. Його вивіска та веселі собачі мотиви досі прикрашають вхід, а зображення хижого вовка SОU з гаслом «Ми прийдемо по тебе!» (англійською Special Operations Ukraine) можна побачити вже всередині. Чому ж ця контактна точка так мало помітна? Молодий і підтягнутий офіцер-рекрутер усміхається ніяково: «Зазвичай ми виставляємо банери перед дверима, але сьогодні забрали їх із собою на вербувальний захід поза межами офісу». Розмовляти зі ЗМІ нікому тут не можна. Інформацію можна отримати в новому рекрутинговому центрі сухопутних військ. Тож вирушаємо туди.
Рекрутери від сухопутних військ розмістилися ближче до центру міста, у світло-рожевій адміністративній будівлі. Сьогодні там небагато людей. Центр є головним осередком нової концепції рекрутингу, яку ЗСУ реалізують уже півроку, пояснює лейтенант Денис Ващенко, керівник відділу комунікацій.
«Йдеться про те, щоб краще скоординувати загальну рекрутинг-кампанію з тією, яку самі бригади проводять. Кожен рід військ створює власний рекрутинговий центр із філіями. Сухопутні війська, крім Києва, відкриють ще сім подібних центрів у великих містах». Раніше набір відбувався по районах, але довіра населення до них була втрачена, пояснює пресофіцер. «Тепер ми хочемо об’єднати мотивованих і гарантувати, що рекрути потраплять до бажаної частини та отримають спеціальність, яка відповідатиме їхнім здібностям». Водночас бригади отримують штатні посади рекрутерів. Раніше це було побічним завданням.
Важливу роль у новому центрі рекрутингу відіграватиме те, що підрозділи, які вміють успішно залучати особовий склад, ділитимуться досвідом із великими з’єднаннями. Також тут навчають офіцерів по роботі з особовим складом, аби підвищити якість рекрутингу. Центр проводить і різні заходи, що їх може розподіляти між бригадами. Лейтенант Ващенко: «Так ми можемо допомогти тим бригадам, у яких проблеми з маркетингом, наприклад». Чи може він підтвердити, що сучасне та якісне матеріально-технічне забезпечення є ключовим чинником у готовності служити? «Звісно, спорядження відіграє роль. Але наш досвід показує, що вирішальним фактором є особисті зв’язки – тобто, де вже служать рідні чи друзі», – зазначає Ващенко. За його словами, центр не має жодних цільових показників чи планових завдань; головне – оптимально працювати з охочими й так залучити якомога більше людей до армії. Основа цього – рекрутингові оголошення в інтернеті, де при онлайн-реєстрації гарантовано зворотній дзвінок. Крім того, зацікавлені можуть приходити безпосередньо. Наразі в Києві до центру надходить від 10 до 40 дзвінків на день, каже пресофіцер.
Це небагато. Поки не видно, як саме армія збудує систему рекрутингу та мобілізації, що дозволила б краще оновлювати та ритмічно змінювати підрозділи на фронті. Більшість військових, мобілізованих у 2022 році, фактично «застрягли» на війні й не можуть звідти вийти. Дедалі частіше дружини та родини публічно протестують проти цього. Тим часом кількість випадків самовільного залишення частини набуває загрозливих масштабів: згідно зі статтею Financial Times, з січня по жовтень 2024 року було зафіксовано 60 000 таких випадків.
Ми йдемо туди, де намагаються допомогти військовим психологічно витримати брутальну російську навалу. У Михайлівському золотоверхому монастирі в центрі Києва розташована Православна церква України. Тут ми зустрічаємося з військовим капеланом Сергієм Дмитрієвим. 49-річний священник із 2014 року опікується військовими як душпастир безпосередньо на полі бою. Спочатку в 30-й бригаді, тепер він у званні полковника є головним капеланом Сил територіальної оборони, а також піклується про курсантів Військового інституту при Київському національному університеті. Дмитрієв наголошує, що Православна церква України, на відміну від Російської, свідомо не вважає себе державною. «Ми є частиною Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, яка об’єднує 35 конфесій – включно з мусульманами, юдеями й навіть мормонами. Ми виступаємо за європейські цінності свободи». Росія натомість може протиставити лише викривлені образи Заходу, з вигаданою загрозою з боку «нацистів» чи уявним пануванням представників ЛГБТ у суспільстві.
Капеланство із “Зоряними війнами”
Як українські військові витримують психологічне навантаження війни? «У нас немає вибору. Нас змушують воювати», – каже Дмитрієв. «Під пануванням Росії з її фашистською системою влади ми жити не хочемо». Це дві основні тези, які ми, журналісти з Німеччини, чули фактично від усіх, із ким спілкувалися в Україні. Тож душпастирська підтримка від Дмитрієва спрямована більше на психологічне розвантаження, ніж на підбадьорення. На позиції він приходить із чаєм, печивом і музикою. Зустріч, молитва та благословення разом – коротка церемонія триває близько 15 хвилин. Дмитрієв показує велику м’яку іграшку Йоди з «Зоряних воєн», яку завжди бере з собою на передову. Заспокійлива сила цього мудрого майстра-джедая добре впливає на бойовий дух бійців.
Поруч із капеланом Дмитрієвим працює Катерина Никончук, менеджерка проєктів у соціальній сфері Православної церкви України й одночасно ветеранка. Вона розповідає, наскільки важлива робота капеланів і про недоліки в армії. 27-річна Катерина разом із чоловіком вступила до війська, коли почалося вторгнення. Спочатку її залучили як логістку в 30-й бригаді, згодом – у 47-й. Через рік її чоловік зазнав тяжкого поранення – у нього зруйновано половину обличчя. Він демобілізувався. Також і Катерина залишила службу, щоб допомагати йому та своїм хворим батькам, а ще через емоційне вигорання. Останньою краплею стало те, що у 47-й бригаді на той час не було належної підтримки для військових із психологічними проблемами. «Тих, хто не міг працювати, просто усували й відправляли кудись, не пропонуючи нічого. Хоча, якщо б з людьми трохи попрацювали, вислухали, можна було б знайти для них інші посади, від яких виграли б і вони, і підрозділ».
Вона прямо висловлюється з приводу проблем із мобілізацією та рекрутингом: «Мене дуже злить, що багато хто з тих, хто підпадає під призов, намагається втекти від служби. На жаль, це досі надто легко зробити, посилаючись на здоров’я». На запитання, чи підозрює вона корупцію, відповідати не хоче. Військовий капелан Дмитрієв додає: «Звісно, у нас є проблема з корупцією. Але ми й боремося з нею, і це головне. Проблема починається тоді, коли корупцію сприймають як належне й ніхто про це не говорить. В Україні це давно не так. І є чіткий прогрес: наприклад, моїм дітям уже не потрібно в школі “давати на лапу” за те чи інше. У мої часи це було нормою».
Лідерство у сфері диджиталізації
Поки що боротьба з корупцією йде складно, зате Україна стала лідером із цифровізації. Це стає очевидним за кілька днів у прифронтовому Харкові. Попри близькість лінії бойових дій (усього 30 км), місто з півторамільйонним населенням залишається жвавим мегаполісом. У кав’ярні Kofeyin, неподалік вокзалу, ми зустрічаємося з Костянтином. Він агроекономіст і колишній чемпіон із боксу, який разом із дружиною та трьома дітьми втік на початку вторгнення до Німеччини. Через наявність трьох дітей його не призивали. Та потім вони з дружиною захотіли, щоб четверта дитина народилася на батьківщині, й повернулися в серпні 2024 року назад до Харкова. Костянтин показує нам додаток «ДІЯ». «Кількома кліками через цей додаток можна навіть офіційно одружитися. Не треба йти до РАЦСу. Так само можна сплатити аліменти», – розповідає Костянтин.
У Німеччині таке здається неможливим. В Україні ж «ДІЯ» об’єднує тепер майже всі державні послуги: свідоцтва про народження, паспорти, водійські права, страхування. Державні сервіси продовжують працювати, навіть коли установи зруйновані, а документи згоріли. Це особливо актуально для Харкова. Російські ракети долітають сюди за хвилину, тому бігти до сховища немає сенсу. Як і в усій країні, росіяни навмисно все частіше наносять нічні удари. Ті, хто хочуть жити і працювати більш-менш нормально, змушені ігнорувати сирени й продовжувати спати. Це стиль виживання.
Ми приїхали до Харкова, аби дізнатися, як бойові бригади готуються до війни та проводять рекрутинг. Для цього відвідуємо молоду 13-ту бригаду «Хартія» Національної гвардії. Національна гвардія підпорядковується Міністерству внутрішніх справ і, строго кажучи, є воєнізованою структурою внутрішньої безпеки. Однак через війну вона перетворилася на друге польове військо, яке підпорядковується Генштабу. Її 13-та бригада сформована 2023 року з добровольчого батальйону, що вів перші оборонні бої за Харків під час вторгнення. У «Хартії» є власний міжнародний підрозділ, а сама бригада дуже впевнено подає себе в публічному просторі. Вони ставлять перед собою завдання створити сучасну бойову бригаду за стандартами НАТО, «яка стане взірцем для нової української армії», як сказано на їхньому сайті. Поки ми їдемо ближче до передової, пресофіцер Володимир Дегтярьов пояснює, звідки в них орієнтація на НАТО. 2016-го Національна гвардія вперше почала створювати бойовий підрозділ, який цілком би керувався натовськими принципами – штурмовий батальйон швидкого реагування, навчений канадцями в межах тренувальної місії UNIFIER, яка триває досі. Тодішній командир батальйону Ігор Оболенський нині є командувачем бригади «Хартія».
«На таке тут немає часу»
У селищі біля Харкова ми приєднуємося до підрозділу, який готується до наступної операції з застосуванням дронів. У віддаленні чути артилерійські розриви, якими росіяни обстрілюють позиції. Найбільша небезпека – ворожі дрони. Якщо росіяни виявлять українську позицію, відразу вдарять керованою бомбою чи ракетою. Той, хто рухається між будівлями, перш за все дивиться вгору, а не праворуч чи ліворуч. У затишку альтанки, що прикриває від дронів, спокійно сидить молодий худорлявий хлопець із ніжними вусами й затягується цигаркою – це 19-річний шотландець із Глазго з позивним «Twist». Чому він тут? «У мене немає ані дружини, ані дітей. Людям тут потрібна допомога. Я хочу випробувати себе у військовій справі». Він підписав шестимісячний контракт із можливістю безстрокового продовження, що нещодавно й зробив. Заробітна плата – 3 000 доларів на місяць.
Twist звільнився з британської армії дев’ять місяців тому, куди вступив у 16-річному віці – найраніше доступному. Формально він навчений на стрільця (Rifleman). Його основна зброя – модифікація американської гвинтівки AR-15, вироблена українською компанією Zbroyar. Таку гвинтівку дедалі частіше можна побачити в українських військових замість радянського «Калашникова». На його спорядженні кріпляться 12 магазинів до гвинтівки та аж вісім джгутів-турнікетів. «Їх ніколи не буває забагато», – каже Twist. Найчастіші поранення спричинені шрапнеллю. Чим відрізняється британська армія від української? «У британській армії все набагато суворіше. Там більше наказів, чіткіше дотримання дрібниць, типу рівно застелених ліжок і таке інше. Тут на таке просто немає часу».
Після чотирьох місяців у штурмовій групі, де він воював стрільцем, Twist тепер є оператором китайських дронів Mavic, якими вражає російські цілі. Він витягує смартфон із кишені й показує відео, на якому дрон скидає ручні гранати на російських солдатів, що біжать полем. «Чотири росіянини знищені», – каже він. Це його найбільший успіх як оператора дронів. За його словами, росіяни зазвичай кидають солдатів в атаку без вогневої підтримки. «Це безглуздя, їм навіть димової завіси не ставлять». Із десятьох росіян у середньому лише трьом вдається дістатися лінії українських позицій і там закріпитися. Звідти вони намагаються розвідати розташування українських вогневих точок. Таке бездумне винищення власних військових, як у росіян, в Україні неможливе – ні з погляду ресурсів, ні з точки зору ідеалів демократії.
13-та бригада «Хартія» намагається використовувати свою піхоту як останню лінію оборони, каже Twist. Спочатку ворога мають знешкодити дрони. Перекласти основні втрати на «машини» – це те, що в Бундесвері поки що є концептуальним проектом на майбутнє. Для української армії це вже сувора необхідність. Тому дедалі більше безпілотних систем із ШІ використовуються у військах. Щоб допомогти піхоті, «головний постачальник дронів» України Михайло Федоров оголосив на цей рік закупівлю наземних роботів. Вони мають доставляти припаси у фронтові зони, які сильно обстрілюються росіянами, і звідти ж евакуювати поранених.
Планування операцій за зразком США
Повернувшись до Харкова, у ресторані в центрі міста ми зустрічаємося з Антоном. Йому лише 30 років, а він уже підполковник і начальник оперативного відділу штабу 13-ї бригади «Хартія». Поруч із ним – головний технолог штабу бригади, титул, більш звичний для приватних компаній. Він назвався Славіком, 36 років, лейтенант і фахівець у сфері ІТ. Його бойовий псевдонім «Bit» походить від найменшої одиниці інформації в комп’ютері. Саме його портрет зображено на одному з численних плакатів, якими «Хартія» по всій країні вербує новобранців. Бригаді вкрай потрібні молоді чоловіки й жінки, які витримають складні умови на фронті.
«Ми плануємо за стандартами НАТО» – це гасло їхньої вербувальної кампанії. На це є вагомі причини. Начальник оперативного відділу Антон каже: «Наше планування бойових операцій мінімізує людські втрати. Воно відбувається за американською семикроковою схемою, з детальним аналізом противника, наших власних можливостей і рельєфу місцевості. Потім ми створюємо сценарії та концепти, оцінюємо їх і проводимо “варгеймінг”. У фіналі – детальний інструктаж командирів підрозділів через репетиції операцій та тренування на місцевості». Славік додає, що в декотрих українських бригадах такого оперативного планування взагалі не існує, через що зростають втрати, бо розподіл завдань незрозумілий чи помилкові припущення заважають проведенню операцій. Про успіхи кампанії та чисельність особового складу обидва воліють не говорити.
Однак поки «Хартія» може контролювати лише ділянку фронту на 20 кілометрів біля Харкова. У НАТО вважається, що бригада має тримати 75 км лінії. Для України це нині неможливо також через брак важкого озброєння. Із 2023 року МВС у межах програми «Гвардія наступу» хоче перетворити кілька великих формувань, зокрема «Хартію», на важкі механізовані бригади для маневреної війни. Підполковник Антон: «Ми постійно просимо надати нам сучасне західне озброєння – артилерійські системи, бронетранспортери, але не отримуємо абсолютно нічого. Проблема в тому, що ми – Національна гвардія, а не регулярне військо». Розподіляти західне озброєння – приміром, німецькі танки “Leopard” – має виключно Генштаб.
Лише одне поле бою у новій світовій війні?
Військові кола в Києві підтверджують, що в Україні немає чіткої системи передачі сучасних озброєнь підрозділам Національної гвардії, хоча багато з них вважаються одними з найефективніших. Тож «Хартія» поки залишається легкою піхотною бригадою, якій можна довірити суто оборонні завдання. Але й тут постійно вдосконалюються. Головний технік підрозділу Славік: «Основою є комплексна розвідка супротивника, передусім за допомогою дронів, щоб ми могли формувати поле бою собі на користь». Його обов’язок – постійно відстежувати IT-ринок, шукати нові сенсори та інструменти для обробки даних і швидко впроваджувати їх у роботу. Базовою системою лишається українська система бойового управління DELTA. За словами Славіка, її сенсори тепер можуть фіксувати та відстежувати всі переміщення противника і створювати загальну картину поля бою. Тож щойно виявляється скупчення військ, їх негайно атакують за допомогою дронів, перш ніж ворог встигне розгорнути наступ. Паралельно російські підрозділи на передовій тримають під постійним тиском, заміновуючи їхні лінії пересування вночі.
На думку Антона і Славіка, анонсована структурна реформа Збройних сил уже перезріла. Наразі всі бригади переміщують через різні регіональні командування вздовж фронту. Начальник оперативного відділу «Хартії» Антон: «Ці командування не несуть жодної відповідальності за бригади. Де “гаряче”, туди Генштаб їх перекидає, або відводить. Тепер хочуть створити корпуси, кожен із яких матиме власний набір бригад, і з ними можна буде повноцінно планувати». Щодо війни, у якій вони опинилися, обидва офіцери не мають ілюзій. Антон: «Навіть якщо через Трампа чи когось іншого домовляться про якусь “угоду” і Зеленський потисне Путіну руку, це нічого не змінить. Росія за якийсь час знову почне наступ». Славік на початку вторгнення три роки тому втік до Шрі-Ланки: «Я думав, що все скінчиться швидко. Але коли побачив, що це не так і мої друзі воюють, я повернувся».
Після завершення війни він планує відразу звільнитися з армії. Але і він, і Антон переконані, що їхня оборона проти Росії – це лише один із фронтів майбутньої світової війни, у якій Захід протистоятиме авторитарним державам Росії та Китаю.
Björn Müller, .loyal
Оригінал статті німецькою
