Європа знову згадує, що таке геополітична самостійність. Відносини з Вашингтоном часів Трампа стали схожі на сімейну вечерю, де хтось постійно кидає виделки і погрожує забрати стіл. Тарифи, розмови про Гренландію, сумніви щодо НАТО, розбіжності щодо Ірану – список претензій росте швидше, ніж європейські оборонні бюджети. І ось результат: континент починає збирати компанію однодумців в найнесподіваніших місцях.
Найяскравіший приклад останніх днів – Канада. Прем’єр Марк Карні приїхав до Європи і фактично попросив взяти в сім’ю. Урсула фон дер Ляєн відповіла пропозицією зробити Канаду першим «асоційованим членом» ЄС. Не повноправним, але з доступом до багатьох плюшок. Трамп миттєво назвав це «ворожим актом» і пригрозив «дуже важкими тарифами». Класика: коли двоє сваряться, третій раптом стає найкращим другом.
Іронія в тому, що ще кілька років тому ідея «Канада в Європі» звучала б як жарт із п’яної ночі в Брюсселі. Тепер це майже офіційна політика. Європа, яка роками скаржилася на залежність від Америки, раптом виявила, що можна дружити і з Оттавою. А Канада, яка звикла жити під боком у гіганта, зрозуміла: якщо гігант починає поводитися як вередливий родич, краще шукати інших родичів.
При цьому Америка через Трампа втратила майже всі важелі впливу. І його зойки та погрози всі спримають не бульше ніж п’яну маячню московітського мєдвєдєва. Всі тарифи вже пройдені, проти отрута винайдена. Територіальні зазіхання? Не віддамо. А то що? Спочатку з Іраном розберися, потім стрибай на озброєних та рішучиїх сусідів. Тим більше ракет в тебе вже і не лишилося, нічим лякати.
Водночас всередині Європи теж відбуваються дивні речі. Франція і Німеччина, які традиційно сваряться через усе на світі, зараз виглядають майже закоханими. Макрон нарешті дочекався, коли його мрії про «стратегічну автономію» перестали вважати французькою примхою. Німецький канцлер Фрідріх Мерц (так, той самий, якого ще недавно підозрювали в надмірній атлантичності) тепер говорить мовою європейської самодостатності. Навіть пані Мелоні, яка раніше грала в окрему гру з Трампом, раптом опинилася в одному човні з Парижем і Берліном.
Усе це нагадує шкільний клас, де найпопулярніший хлопець раптом почав поводитися як самодур. Решта спочатку намагаються догодити, потім ображаються, а зрештою створюють свій маленький клуб. І раптом з’ясовується, що в клубі сидіти навіть цікавіше. І, головне, безпечніше.
Звісно, ніхто серйозно не говорить про розрив із США. НАТО нікуди не зникає, американські бази залишаються, а торгівля все одно йде. Але тон змінився. Європа більше не виглядає як молодший партнер, який чекає вказівок. Вона починає будувати запасні виходи – через Канаду, через Британію, через власні оборонні ініціативи.
І ось Трамп вже дав задню. Тепер він не претендує на Гренландію – тільки на віфськову присутність в регіоні, який у США і так був і є. Не кажучи про НАТО, в як входять і Данія, і Америка. Але для Донні все тепер набагато гірше, хоча він для себе і оголосить це перемогою і закінченням ще однієї війни.
Чи вийде з цього щось серйозне? Хтозна. Політика – річ мінлива, а Трамп ще може раптом вирішити, що Європа йому знову подобається. Але поки що картина виходить доволі кумедна: старий трансатлантичний шлюб тріщить по швах, а на горизонті вже маячать нові, досить несподівані союзи. І головне – це всіх поки що влаштовує.
Для тих, хто досі вважає, що ця новина не цікава нам, варто пояснити, що зараз вибудовується архітектура нової “розширеної” Європи. Куди можна приймати країни, не даючи їм статус члена ЄС. Ви ж розумієте, яка країна стане наступною? Є такі думки, що саме зараз вирішення протиріч з Україною все це і почалося.
А завтра це може бути Австралія, наприклад. І це вже нікого не здивує. І польскі рольники не вийдуть блокувати дороги задля перешкоджанню імпорту яєць вутконоса. Бо їх, як громадян ЄС, не мають хвитлювати питання інших країн, що є поза Союзом, але теж, в Європі.
А ще Канада візьме участь у наступному Євробаченні. От і перші плюси 🙂
