Прямо зараз, коли я пишу ці рядки, за вікном лунає безперервна канонада. Реактивні дрони додають особливого присмаку ранковій каві, змішуючи її заряд кофеїнової бадьорості з адреналіновими вприсками при кожному вибуху, на які більшість киян вже майже не реагує, без помилок вичисляючи де приблизно прилетіло по звуку.
І яка ж суботня кава без вранішніх електронних газет і новин? І ось сьогодні для мене вийшло таке поєднання канонади на вулиці, уявної канонади десь в Аравії і пот енційних ударів по півночі Європи. Тому я зібрав всі ці новини в одне довге розмірковування.
Отже, почнемо.
Можливо, перебуваючи у відносній безпеці, гарно посидіти під звуки дощу і поспостерігати, як три окремі режими, що звикли жити в режимі постійної образи на решту планети, знову виходять на сцену з улюбленим репертуаром. Росія, Північна Корея та Іран — кожен у своєму регіоні, кожен зі своїм набором балістичних і ядерних аргументів – знову нагадують, що світ існує не для того, щоб розвиватися, а щоб слухати їх націонал-комуністичну маячню і підкорятися трьом карликовим потворам. І, як не дивно, світ слухає. Зазвичай мовчки.
Почнемо з Балтії. Литва, маленька країна, яка вже давно зрозуміла, що сусідство з Росією – це не географія, а злоякісне хронічне захворювання, вирішила прибрати зі своєї Конституції заборону на розміщення іноземної ядерної зброї. Рішення логічне: якщо вже бути членом НАТО, то й мати право на повноцінне стримування. Москва відповіла з характерною для себе слонячою елегантністю. Речник Кремля Дмитро Пєсков попередив, що якщо на території Литви з’являться союзницькі боєголовки, то сама Литва «потрапить у приціл» російської ядерної зброї. А Дмитро Медведєв, який уже давно виконує роль головного апокаліптичного коментатора режиму, пішов далі: Литву «зітруть з карти», а стаття 5 НАТО ніхто не застосує, бо це, бачте, призведе до «планетарної катастрофи». Тобто Москва відкрито каже: ми можемо вас знищити, а ваші союзники боятимуться. Класика жанру. Але любитель Фінляндії (в скляній тарі) забуває про те, що Литва знаходиться дуже близько до Москви (від 680 до 1050 кілометрів по крайнім точкам). Тому бомбування Литви буде рівноцінно ядерній атаці столиці. Тому одна Фінляндія може не врятувати скаженого алкоголика Дімона від радіонуклідів. Але він про це подумати не змозі, тож, лишимо йому мрії про таке прикре самогубство.
Тим часом на іншому кінці Євразії Кім Чен Ин знову вирішив, що світ недостатньо уваги приділяє його ракетним досягненням. Після п’ятиденних спільних навчань США, Південної Кореї та Японії під назвою Freedom Edge, які Пхеньян традиційно назвав «провокацією», північнокорейці запустили кілька балістичних ракет малої дальності в Японське море. Ракети пролетіли близько 250 кілометрів і впали у воду. Нічого нового. Це вже майже ритуал: союзники проводять навчання – Північна Корея стріляє. Союзники зменшують масштаби навчань – Північна Корея все одно стріляє. Логіка проста: якщо світ не звертає уваги, треба шуміти гучніше.
А на Близькому Сході Іран продовжує свою улюблену гру – погрожувати американській присутності в регіоні. Тегеран говорить про нові «зони відчуження» в Перській затоці, погрожує американським базам, нафтовій інфраструктурі та військовим кораблям. Риторика вже стала настільки звичною, що її майже не помічають. Іранські чиновники регулярно нагадують, що американські сили в регіоні більше не в безпеці, і що будь-яка подальша ескалація матиме «болючі наслідки». При цьому сам Іран продовжує демонструвати свої ракетні можливості, ніби нагадуючи: ми теж вміємо діставати далеко.
Три історії. Три режими. Одна спільна риса. Вони всі грають у гру, в якій головний приз – страх. Росія залякує Європу ядерною зброєю, Північна Корея тримає в напрузі Східну Азію балістичними запусками, Іран намагається зробити американську присутність у регіоні максимально коштовною. І що найцікавіше – вони роблять це майже синхронно, ніби змовившись нагадати демократичному світу, що «червоні лінії» існують переважно на папері.
Проблема не в самих погрозах, а в тому, що відповіді на них стають дедалі більш передбачуваними і дедалі менш переконливими. Заяви, занепокоєння, «рішучий осуд», нові пакети санкцій, які вже давно теж перетворилися на ритуал. Тим часом режими, які будують свою політику на шантажі, продовжують відчувати, що можуть дозволити собі більше. Бо реальна ціна за такі витівки залишається низькою.
Але, слухаючи, як героїчні хлопці за вікном збива.ют чергову летючу московітську вундервафлю, розумієш, що страх – це явище тимчасове. Лячно, коли вибух поруч з тобою відбувається вперше. Потім це переходить в небезпечну звичку. І кава з присмаком адреналіну стає необхідним атрибутом кожного ранку. Да, це погано, але є в цьому і оптимістичний момент. Відсутність страху призводить до марності погроз.
І тоді всі починають бачити як король стає голим, а грізний Циннобер перетворюється на ницого крихітку Цахеса. І вуса Таракана нікого не лякають, бо всі побачили, зщо його можна розчавити одним капцем.
Ми тут, в Україні, це відчули. Світу ще доведеться пройти цю школу. Бо без цього уроку ніяк не вирішити проблему з світовими хуліганами.
